Повідомляє Forbes 13.12.1901 22:47
За сім років мого життя в Україні яких тільки невтішних епітетів я не чув від українських експертів щодо місцевого фондового ринку – якщо не зневажливих, то в найкращому разі скептичних. І жодного разу ніхто не дав йому позитивної оцінки. Він і справді поки що не заслуговує на неї. Чиновники, звичайно, регулярно рапортують про позитивну динаміку реєстрації нових випусків цінних паперів. Але ці паперові «успіхи» аж ніяк не сприяють тому, щоб він почав відігравати більш-менш значиму роль в економіці.
На жаль, національна економіка ще не доросла до того, щоб мати свій власний інструмент «перерозподілу заощаджень в інвестиції». Я б не поспішав називати українську економіку ринковою. За президентства Віктора Януковича вона точно не була такою і поки що нічим суттєво не змінилася на краще.
А тепер – детальніше про те, що викликає сумніви в ринковості української економіки з погляду фондового ринку.
Якщо скажемо, що її було проведено бездарно, зробимо комплемент тим, хто її здійснював. Таке враження, що зробили все для того, щоб продати державні активи якомога дешевше і бажано – в одні руки. І цей підхід не змінився й досі. Українські олігархи найбільше зацікавлені в тому, щоб фондовий ринок у країні був закритим, неефективним і взагалі непомітним. Адже це дає їм змогу приватизувати заводи і фабрики за мінімальною ціною. І те, що українські чиновники активно допомагали й досі допомагають їм у цьому, – не нормально.
От і нині знову почали говорити про масовий продаж держпакетів у той час, коли на сході країни йде війна й уряду – не до економічних реформ. Очевидно, що більшість іноземних стратегічних інвесторів побоїться заходити в Україну. Чи можуть бути кращі умови для якнайдешевшого продажу?
Знаєте, чому Україна – світовий лідер за кількістю фондових бірж на одиницю населення? Тому що корумповані чиновники придумали проводити приватизацію держпакетів через біржі. З одного боку, це дає можливість зменшувати кількість покупців руками біржовиків, а з другого – дозволяє чиновникам отримувати «відкати» від біржової комісії. Деякі біржі належать ФПГ, їх передусім тримаються для участі у приватизаційних аукціонах.
При цьому будь-який чесний біржовик скаже, що з проведенням прозорого й відкритого аукціону в Фонді держмайна могли б справитися два-три не найдорожчі працівники. Це дало б змогу заощадити 1% біржової комісії та зробити процес продажу повністю контрольованим для забезпечення максимальної ціни продажу.
В Україні всього декілька в повному сенсі «публічних» компаній, і то акції їхніх холдингів обертаються не всередині країни, а на Лондонській і Варшавській фондових біржах. Формально вони не українські, просто володіють активами в Україні, але це не так важливо – теоретично державі вигідно, щоб таких компаній було багато, причому успішних. Хай навіть вони залучають гроші хоч на Місяці, адже ці кошти надходять у внутрішню економіку і збільшують ВВП.
Але бізнесу в Україні не вигідно бути публічним. Не вигідно платити дивіденди, тому що для цього потрібно показувати прибуток і платити податки. А в Україні що більше податків платиш, то більше питань до тебе з боку податкової. Вигідніше давати хабарі податківцям, ніж платити дивіденди акціонерам. Навіть компанії, в капіталі яких є частка держави, можуть дозволити собі виводити прибуток в офшори або ж роками не платити дивідендів за наявності офіційного прибутку. Досі це влаштовувало чиновників. Що вже й казати про 100-відсоткові приватні компанії? Їх з усіх боків демотивують бути по-справжньому публічними. У результаті акціонери не отримують дивідендів, бюджет недоотримує податків, а іноземних інвесторів не цікавить Україна.
Їх майже немає з двох причин: по-перше, всередині країни не особливо є в що інвестувати (див. пункт 3), а по-друге, держава в особі чиновників і депутатів дуже не любить внутрішніх інвесторів, всіляко обмежує їх і знущається над ними. Їм фактично заборонено легально інвестувати в іноземні активи. У країні ще з доінтернетівських часів діє декрет про валютне регулювання зразка 1993 року, за яким іноземні цінні папери є «валютною цінністю», а їхня купівля – «виведенням капіталу», що потребує валютної ліцензії. Ситуація приблизно така, як в СРСР, коли вітчизняні автомобілі були не дуже, а простій людині купити імпортний – майже неможливо. Україна у валютному регулюванні пішла не надто далеко від совка.
Свіжий приклад того, як держава глумиться над своїми інвесторами, – недавні зміни до Податкового кодексу, які вимагають від інвестиційних фондів платити прибутковий податок із «відсоткового доходу», тобто доходів за депозитами й облігаціями. Ця зміна, по суті, вводить подвійне оподаткування, бо вкладники фондів і так платять податок, виходячи з фонду. Тепер інвесторам стало невигідно інвестувати через фонди, краще самому купувати облігації. Чи варто казати, що навряд чи у світі є ще хоч одна країна, де додумалися до такої дурості? У підсумку й так хирляві інститути спільного інвестування стиснуться ще сильніше, і надій на появу в країні так званих «довгих грошей» стане ще менше.
У контексті «довгих грошей» було б доречно згадати про пенсійну реформу. Але тут – як про небіжчика: або добре, або нічого. Тому промовчімо.
Коли держава, що будує ринкову економіку, не має довгих грошей, повинен бути підвищений попит на іноземні інвестиції. Але не в Україні. Наша бюрократична машина, мріючи нажитися на іноземних інвесторах, створює їм штучні перешкоди. При бажанні іноземці можуть вільно купувати українські акції й облігації тільки за валюту – в інших іноземців і в українських банків або профучасників із генеральною валютною ліцензією. Щоб купити за гривню, потрібно зібрати купу папірців і відкрити так званий «інвестиційний рахунок» в українському банку. При цьому немає гарантій, що через цей рахунок вдасться отримати, скажімо, купонний дохід чи репатріювати прибуток у разі погашення облігацій. У нас був приклад, коли іноземному клієнтові довелося домовлятися з емітентом про розрахунки готівкою, оскільки банк не пропускав платежі.
Висока вартість запозичення в гривні (удвічі чи навіть утричі вища, ніж у доларі чи євро) великою мірою викликана, зокрема, і тим, що іноземні банки не мають ефективної можливості страхувати свої валютні ризики. Із цієї ж причини немає великого попиту на українські облігації. Попит на акції теж міг би бути вищим, якби в країні був ліквідний ф'ючерсний ринок на курс UAH/USD.
«Колишня злочинна влада» боялася лібералізації валютного регулювання. Вона не мала перед собою мету будувати ринкову економіку. Було партійне завдання штучно тримати курс гривні до долара. Чиновники боялися всього, що могло хоч якось стосуватися «виведення капіталу», і намагалися всіма силами обмежити будь-які можливості міжнародних платежів. Це не заважало виводити кошти за кордон «правильним» людям, але жорсткість валютного регулювання для іноземних інвесторів була і досі є додатковим аргументом не заводити гроші в країну, звідки їх важко вивести.
На що чекати від нової влади?
Український народ не зміг більше терпіти Януковича тому, що за нього держава остаточно перетворилася в «бюрократичний олігархат», де «сім'я» мала намір стати головною ФПГ, а ризик вступу в Митний союз означав тільки ймовірність подальшої деградації ринкових механізмів.
Політичні зміни поки що не призвели до розвороту від командно-корупційної економіки до більш-менш ринкової. Виняток становить лише перехід до плаваючого курсу долара, який фінансова система вже просто була не в змозі стримувати. Змінилися уряд, президент і верхівка держапарату. Люстрації не проведено, корупція не зменшилася, підходи не змінилися кардинально. Запропоновану ліквідацію Комісії з фінпослуг і перейменування Комісії з цінних паперів важко назвати реформами.
Прийдешня євроінтеграція – процес багаторічний, і його можна проводити, по-різному розставляючи пріоритети. Сьогодні внутрішній фондовий ринок – не головна проблема чинного уряду, і це зрозуміло. Але, на жаль, нові-старі чиновники поки що ніяк і нічим не продемонстрували, що залучення інвестицій в економіку – найактуальніше для держави завдання. Війна закінчиться, та економіка почне залучати серйозні інвестиції, тільки якщо вона стане ринковою, про що можна буде робити висновок за якістю внутрішніх ринків – товарних і фінансових.
Реформи на фондовому ринку можна провести відносно легко, і вони досить швидко дадуть відчутний результат. Рухаємося ми до ринкової економіки чи ні, видно з того, чи ухвалюватимуть (і якщо так, то коли й які) рішення в таких п'ятьох напрямках.
– поява реальних ознак того, що для держави важлива приватизація за максимальною ціною, а не в «потрібні» руки;
– максимальна протидія корупції в процесі приватизації.
– скасування обов'язковості проведення приватизаційних аукціонів на біржі.
– перетворення однієї з компаній із державною часткою у зразок публічної корпорації, можливо, із проведенням SPO в Лондоні чи Варшаві;
– програма державної підтримки IPO українських емітентів.
– скасування абсурдного податку на відсотковий дохід для інвестиційних фондів;
– ліквідація обмежень на інвестиції в якісні іноземні цінні папери;
– відсутність податку на прибуток, отриманий від тривалих (не менш як два-три роки) інвестицій у цінні папери українських емітентів;
– визначення термінів і принципів пенсійної реформи.
– скасування «інвестиційних рахунків»;
– запуск валютних ф'ючерсів.
Це не вичерпний список, його можна розширювати, наприклад, у напрямку захисту прав інвесторів і взагалі захисту прав власності.
Ще торік, задовго до втечі Януковича, група активних фондовиків підготувала варіант Стратегії розвитку фондового ринку. Тоді багато наших колег вважали завдання, які ввійшли в цей документ, нереалізованими, хоч і давно назрілими. За останні півроку після зміни влади вже десятеро людей згадали про цей документ і попросили надіслати його для обговорення з високопоставленими чиновниками. Аналогічну стратегію нині готує Нацбанк щодо банківського ринку. Дуже хочеться, щоб усі ці документи призвели до реальних реформ, а не тільки до зміни вивісок і табличок на кабінетах.
Олексій Сухоруков
Якщо цей матеріал вас зацікавив, будемо вдячні, коли поділитесь ним в соціальних мережах або прокоментуєте.
