Повідомляє Бізнес Компаньйон Тернопіль 12.01.2026 10:23
Тернопільська прокуратура воює з «Пантеоном Героїв» у Тернополі. Це не метафора, не журналістське перебільшення – це констатація того, що відбувається насправді. Історія про те, як пам'ять загиблих захисників України стала заручником чиїхось приватних інтересів. Історія про системний пошук "чорної кішки в чорній кімнаті" – навіть тоді, коли цієї кішки там немає і ніколи не було.
Заручник після смерті
Почнемо з Пантеону.
Тернопільський Пантеон Героїв фахівці називають одним із найкращих проєктів військових поховань в Україні. Гідна пам'ять гідним людям. Колективний меморіал, де поруч лежать ті, хто поруч воював. Братська могила у найвищому розумінні цього слова – не тому, що не вистачило місця, а тому що так правильно.
Але є одна сім'я, яка хоче інакше. Вони наполягають на індивідуальному пам'ятнику. Їхнє право? Безумовно. Їхнє горе? Неймовірне. Але є деталь, яка багато що пояснює: загиблий був сином колишнього працівника прокуратури. Історію протистоянь прокурорської сімʼї з іншими родинами Героїв чули майже всі.
І раптом у січні 2026 року стається дивне. Керівнику підприємства, яке будує Пантеон, вручають кримінальну підозру. Звинувачення технічне: нібито завищення вартості пам'ятників на 400 тисяч гривень. Наслідок миттєвий: підрядники один за одним відмовляються від робіт. Будівництво зупиняється.
Полеглий Герой стає заручником амбіцій його прокурорської мами. Його пам'ять – інструментом у грі, де ставки зовсім не про честь і не про гідність.
"Урівняти провали"
Але ця історія не про один Пантеон. Вона про систему, яка методично атакує місцеве самоврядування по всій Україні.
Логіка проста до цинізму. У листопаді 2025 року вибухнув "Міндічгейт" – найбільший корупційний. НАБУ викрило злочинну організацію в "Енергоатомі", яка легалізувала 100 мільйонів доларів через схеми відкатів. Головний фігурант – Тимур Міндіч, співвласник "Кварталу 95, втік до Ізраїлю за кілька годин до обшуків.
Відкати становили 10-15% від вартості контрактів. Гроші відмивалися через "пральню" в офісі, пов'язаному із бувшим нардепом-зрадником, а нині російським сенатором Андрієм Деркачем. Усе це – під час війни, коли мільйони українців сидять без світла та тепла по декілька діб.
І напевне тоді з'являється наказ з Києва місцевим правоохоронним органам: знайдіть порушення на місцях. Покажіть, що "всі однакові". Урівняйте наші 100 мільйонів доларів з їхніми "400 тисячами". Нехай громадяни бачать: не тільки в Енергоатомі крадуть, а й у міських радах. Всюди однаково. Немає сенсу когось підтримувати – всі винні.
Класична радянська практика: коли система гниє зверху на сотні мільйонів, найкращий спосіб втримати владу – показати, що гниє й знизу на тисячі. Коли всі у багні – ніхто не чистий. Коли в Києві легалізують мільярди гривень через офіс російського сенатора – треба терміново знайти "завищення" на 400 тисяч у встановленні пам'ятників Героям.
Чорна кішка як метод роботи
Місцевим прокуратурам дають завдання: знайдіть "чорну кішку в чорній кімнаті". І знайдіть обов'язково – навіть якщо її там немає.
Тернопіль стає лабораторією цього методу.
Справа перша: спальні мішки.
2023 рік. Місцеві аудитори "виявляють" порушення у закупівлі спальних мішків для громади на випадок надзвичайних ситуацій. Миттєво – кримінальна справа. Прослуховування посадовців міської ради. Публічні підозри. Медійна кампанія про "злочинців у владі".
Результат через два роки? 23 квітня 2025 року Верховний Суд України визнає всі звинувачення безпідставними. Більше того – тепер вже проти самих аудиторів порушено кримінальну справу. Тетяна Боросюк, Тетяна Завитій, Роман Снігур – ці імена увійшли в історію як приклад того, як державні службовці фабрикують справи проти органів місцевого самоврядування.
Справа друга: пам'ятники Героям.
Січень 2026 року. Знову Тернопіль. Знову звинувачення. Знову швидка підозра та медійний резонанс. Тільки цього разу атакують не закупівлю для живих, а пам'ять про мертвих.
Схема ідентична до деталей:
Два документи, які не існують
Але є проблема. У справі про пам'ятники існують два офіційні документи, які повністю спростовують звинувачення прокуратури.
Документ перший: Акт Держаудитслужби від 23 травня 2024 року.
Номер: 20-24/4. Підписи: начальник відділу контролю Віталій Форсюк.
На сторінці 30 є магічна фраза: "В ході проведення ревізії вказане порушення усунуто шляхом виконання додаткового обсягу робіт."
І фінальний вирок: "За результатами проведених інших контрольних обмірів порушень не встановлено."
Так. Аудитори спочатку зафіксували щось схоже на порушення. Але тут же побачили, що воно усунуте через додаткові роботи. А потім провели ще контрольні обміри – і нічого не знайшли.
Документ другий: Експертиза НДЕКЦ МВС від 1 липня 2025 року.
Номер: ЕД-19/120-25/4511-БТ. Судовий експерт: Боар Наталія Михайлівна. Тернопільський науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України.
Висновок короткий і ясний: "Обсяги та вартість фактично виконаних робіт виготовлення та встановлення намогильних пам'ятників відповідають обсягам та вартості, визначеним первинною звітною документацією."
Жодних завищень. Жодних збитків. Все виконано згідно з договором.
Арифметика, яка не збігається
Порахуймо:
ЗА міську раду:
ПРОТИ міської ради:
Два офіційні документи державних органів проти одного. При цьому прокуратура у своєму гордому повідомленні пише: "Обґрунтованість підозри підтверджується актом Державної аудиторської служби."
Так. Прокуратура посилається на акт Держаудитслужби. Але чомусь не помічає в ньому слів про усунення порушення. Вибіркова сліпота? Селективне читання? Чи просто впевненість у тому, що ніхто не перевірятиме?
Хронологія абсурду
Складемо часову лінію:
Вісім місяців пройшло після того, як Держаудитслужба зафіксувала усунення порушення. Шість місяців – після експертизи НДЕКЦ МВС, яка не знайшла нічого. І раптом – підозра.
Чому так пізно? Може, довго шукали ту "чорну кішку", а вона все не знаходилася?
"Факти замість емоцій"
Прокуратура любить красиві фрази. "Факти замість емоцій" – так називається одне з їхніх повідомлень на сайті Тернопільської прокуратури. Давайте про факти.
Факт перший: Прокуратура посилається на акт Держаудитслужби, але ігнорує в ньому фразу про усунення порушення.
Факт другий: Прокуратура не згадує експертизу НДЕКЦ МВС – власного експертного центру системи МВС.
Факт третій: Прокуратура публічно таврує людину до судового вироку, порушуючи презумпцію невинуватості.
Факт четвертий: Після вручення підозри керівнику підприємства підрядники масово відмовляються від робіт на «Пантеоні Героїв».
Так виглядають "факти замість емоцій"? Чи радше емоції замість фактів?
Наприкінці свого повідомлення прокуратура дає пораду Тернопільській міській раді: "Радимо органу місцевого самоврядування не перебирати на себе невластиві функції, а дотримуватися законів та етики у публічній комунікації."
Про етику. Від людей, які публічно звинувачують іншу людину на основі документів, що спростовують ці звинувачення. Іронія доведена до абсурду.
Приватний інтерес як двигун справедливості
Повернемося до початку. До тієї сім'ї, яка хоче індивідуальний пам'ятник. До сина колишнього працівника прокуратури, який загинув Героєм.
Тернопільська міська рада у своїй відповіді прямо вказує на можливий зв'язок: "Слід звернути увагу на зв'язок даної ситуації з інтересами окремої сім'ї, яка наполягає на встановленні індивідуального пам'ятника на могилі свого сина - колишнього працівника прокуратури. Саме цей фактор може пояснювати вибіркову активність та принциповість представників прокурорської системи."
Чи може це бути правдою? Чи може система правосуддя працювати не на закон, а на особисті зв'язки?
Якщо це не так – прокуратура має спростувати публічно і переконливо. Показати, що справа не має нічого спільного з приватними інтересами. Пояснити, чому ігнорують два офіційні документи. Розповісти, звідки взялася підозра через вісім місяців після висновку про усунення порушення.
Якщо це правда – тоді загиблий Герой справді став заручником. Його пам'ять використовують як інструмент тиску. Його ім'я – як привід для атаки на тих, хто будує меморіал для всіх Героїв.
Патерн як діагноз
Дві справи за два роки. Спальні мішки і пам'ятники. Різні звинувачення, але ідентична схема:
Це не випадковість. Це система. Це метод роботи, який спускається зверху і виконується знизу з методичною старанністю.
Київські куратори дають накази місцевим прокуратурам: знайдіть порушення. Покажіть, що на місцях теж крадуть. Урівняйте наші провали з їхніми "зловживаннями". Створіть враження, що всі однакові, всі винні, немає різниці між центром і регіонами.
А місцеві виконавці шукають ту "чорну кішку" старанно і наполегливо. Навіть коли кішки там немає. Навіть коли два офіційні документи кажуть: "Тут чисто, ми перевірили кілька разів."
Бо наказ є наказ. Бо кар'єра важливіша за істину. Бо система працює так, як вона працює.
Питання цінностей
Повернімося до Пантеону.
Там лежать люди, які віддали життя за Україну. За країну, де має панувати закон, а не свавілля. Де справедливість визначається фактами, а не кон'юнктурою. Де пам'ять про Героїв священна і недоторкана.
8 січня 2026 року прокуратура вручила підозру керівнику підприємства, яке будує цей меморіал. На основі звинувачень, які спростовують два офіційні документи державних органів. Можливо – заради чиїхось приватних інтересів. Напевно – у рамках системної кампанії проти місцевого самоврядування.
Є хронологія подій, яка не збігається з логікою. Є документи, які ігнорують заради підозри. Є патерн схожих справ, який вказує на систему, а не випадковість.
Головне питання не в тому, чи визнає суд підозру обґрунтованою. Суд колись розбереться – як розібрався у справі про спальні мішки.
Чи може існувати справедливість, коли два офіційні висновки державних органів важать менше за одну непрозору експертизу слідства? Чи може країна перемогти, якщо ті, хто мав би захищати закон, самі його порушують найцинічніше – використовуючи пам'ять загиблих Героїв як інструмент у своїх іграх?
Тернопільська міська рада має право і обов'язок захищати свою репутацію. І не лише свою – а й репутацію проєкту, який має увічнити пам'ять про тих, хто поклав життя за нас усіх.
Бо коли політичні ігри, приватні інтереси та системні накази з Києва втручаються у справу честі та пам'яті – це вже не просто правовий конфлікт. Це питання наших цінностей. Це питання про те, якою країною ми хочемо бути.
І якщо ми дозволимо перетворити пам'ять Героїв на інструмент тиску, якщо змиримося з фабрикацією справ заради "урівнювання провалів", якщо погодимося з пошуком "чорних кішок" там, де їх немає – тоді ми програємо набагато більше, ніж один судовий процес.
Ми програємо право називати себе державою, де панує закон.
Якщо цей матеріал вас зацікавив, будемо вдячні, коли поділитесь ним в соціальних мережах або прокоментуєте.
