Повідомляє Номер Один 15.09.2017 20:23
Судді, на перший погляд, здаються закритими від суспільства. З одного боку, таку позицію можна зрозуміти. Адже чим більше підпускаєш до себе оточуючих, тим важче потім судити їх по-справедливості. Та нам усе ж вдалося поспілкуватися з суддею, котрий, як виявилося, підтримує думку, що Феміда, навпаки, повинна ставати ближчою до людей. Знайомтесь: прогресивний суддя Тернопільського міськрайонного суду Віктор Братасюк.
«Якщо моє рішення скасоване вищою інстанцією, я все одно вважаю його справедливим»
– Судді – абсолютно не публічні люди. Кажуть, щоби стати суддею, потрібно народитися у «правильній» сім’ї. Як Ви потрапили у цю професію?
– Мене завжди приваблювала юриспруденція. У 1995 році порадились із батьками, де можна отримати юридичну освіту, і вирішили, що оптимальний варіант – Запоріжжя. На той час юридичного ВНЗ у Тернополі не було. Крім того, я хотів повчитися на сході України, щоби пожити життям, яке дещо відрізняється від тутешнього. Після третього курсу почав підпрацьовувати: складав претензії, позови тощо. Тобто виконував просту роботу. Після закінчення вузу залишився у Запоріжжі і цілий рік займався юридичною практикою.
– Чому згодом усе ж повернулися в Тернопіль?
– У мене завжди було прагнення вдосконалюватися в науці. Тим паче, що моя мама – професор-викладач, і це неабияк стимулювало. Тому з часом я почав писати дисертацію, вступив в аспірантуру Запорізького державного університету. А саме в той час ректор Тернопільської академії народного господарства (сьогодні ТНЕУ, – авт.) Олександр Устенко надавав можливість молодим людям реалізувати себе в науці. Я випадково дізнався, що у ВНЗ є вакансія стажиста-дослідника. Відтак переїхав до Тернополя і певний час працював у ТАНГ, займався викладацькою роботою. У 2005 році таки захистив дисертацію та здобув науковий ступінь кандидата юридичних наук.
– Якщо не помиляюся, то Ваша дружина теж має стосунок до юриспруденції?
– Так. Ми з Оксаною працювали на одній кафедрі. Там і познайомились. Вона досі у ТНЕУ працює доцентом кафедри юридичного факультету, викладає конституційне та адміністративне право, має науковий ступінь кандидата юридичних наук. Ми з дружиною один одного взаємодоповнюємо, виховуємо двох класних дітей, і я надзвичайно тішуся та пишаюся своєю сім’єю.
– То як же від викладацької справи ви прийшли до суддівства?
– Традиційно у свідомості кожного правника, і для мене в тому числі, суддя – це найвищий щабель, який може людина досягнути у сфері юриспруденції. В ідеалі, звісно. Так склалося, що в той час мене звела доля з колишнім головою апеляційного суду Тернопільської області, суддею у відставці Лідією Деркач. Ми з нею часто спілкувалися, а коли була потрібна порада, я завжди міг до неї звернутися. На той час я мав уже достатньо знань та досвіду, оскільки попри роботу на факультеті займався практичною діяльністю. Тож ризикнув спробувати свої сили і склав кваліфікаційні іспити на суддю. Довгий час, десь три роки, стояв «у резерві». Та у 2009 році нарешті отримав призначення на посаду судді.
– Тобто Вас призначили якраз напередодні приходу до влади Януковича. Відчували тоді тиск «зверху»?
– Давайте спочатку розберемося, що вкладаємо у поняття «тиск». Тиснути на суддю можуть навіть сторонні особи в будь-який спосіб. Та ж публікація у ЗМІ з критичною оцінкою роботи судді до завершення вирішення справи – це вже є тиск, що теоретично є підставою відкриття кримінального провадження та притягнення до кримінальної відповідальності. Особисто на мене до сьогодні тисне свого роду пережиток радянської епохи – де-факто існуюча система показників. Як приклад, конкурс на посаду судді Верховного суду. З метою подальшого дослідження ВККСУ суддівського досьє, суддя готує і направляє інформацію про кількість скасованих, нескасованих, змінених рішень. Оця відсотковість також оцінюється комісією та має вплив на кар’єру судді. Так, можливо, моє рішення було скасоване колегією суддів апеляційного суду чи касаційною інстанцією. Та для себе я все одно вважаю його справедливим! Якби починав озиратися і думати, що моє рішення потенційно скасують, то я тоді вже буду не суддею. Ось це на мене тисне!
«Я не буду «собакою на прив’язі»
– На жаль, так звана підзвітність присутня у всіх державних структурах країни. Хоча у суддівстві, як на мене, з цим простіше. Хіба ні?
– Так. Судова система відрізняється тим, що, на відміну від інших – держслужбовців, прокуратури, поліції – ми працюємо за принципом інстанційності, а не підлеглості. Суддям не дають вказівок. Мені надійшло провадження, я його розглянув і повинен винести справедливий вердикт. Усе! Мене не повинно інше хвилювати, адже рішення суду підлягає не обговоренню, а виконанню. Свобода розсуду в ухваленні рішення – це дуже дорого вартує. Повірте мені, що дуже важливо відчувати себе вільним від сторонніх вказівок. І я не буду, як кажуть у народі, «собакою на прив’язі». Якщо це спробують змінити колись, то я напишу заяву на звільнення і суддею більше не буду.
– Що Вас найбільше лякає в роботі судді?
– Найбільший страх у мене виникає тоді, коли хтось вийде із зали суду після того, як я оголосив вердикт, без відчуття, що рішення було справедливим. Навіть та людина, на чию користь було вирішено спір, по-різному сприймає рішення. Буває ж, що і після відмови в задоволенні позову люди все одно дякують за справедливість. Є таке. Та це буває вкрай рідко. Все ж таки у наших людей свій тип розуміння права. Загалом суспільство, як не прикро це констатувати, морально деградоване! Я про це можу говорити прямо. Якщо молодь масово виїздить за кордон, коли в нас найвищий рівень смертності в Європі, то, очевидно, щось не так із нами. Основна частина – це люди незаможні, бідні, ображені державою. Це особливості того соціуму, в якому ми живемо, і в ньому мені потрібно ухвалювати рішення.
– Ви брали участь у конкурсі на посаду судді касаційного цивільного суду в складі Верховного суду. Проте посіли 39-те (із 30 вакантних) місце. Розчаровані таким результатом?
– Я не вважаю, що програв. Як на мене – це успіх! Навіть попри те, що не ввійшов до тридцятки тих осіб, які ще навіть остаточно не призначені. Так, вища кваліфікаційна комісія суддів України відібрала за балами 30 претендентів, які за критеріями професійної етики, доброчесності і компетенції набрали найбільшу кількість балів. Ті, хто не увійшов до тридцятки, також підтвердили здатність здійснювати правосуддя у Верховному суді. Для себе я переміг. Чому? По-перше, є чотири касаційні суди: цивільний, кримінальний, адміністративний та господарський. Було визначено однакову кількість балів для всіх, проте кількість претендентів до кожного касаційного суду була різною – наприклад до касаційного цивільного – вдвічі більшою ніж до адміністративного. Зі всіх суддів Тернопільщини, котрі подавалися на конкурс, мені вдалося набрати найвищий бал, і він є вищим від багатьох конкурсантів, котрі потрапили у прохідний список. Тепер, як мінімум, мені відомий власний рівень. А це дозволяє вже в листопаді взяти участь у відкритому конкурсі на дотикові вакансії. Здаватися не планую, бо це перехід на інший рівень. Я не кар’єрист, але в той же час відчуваю власні можливості. Якщо я знаходжуся тут, розглядаю провадження, але можу зробити більше, звичайно, що буду намагатися це робити.
– Часто люди нарікають, що справу в суді можуть розглядати роками. Чи існують певні терміни?
– Існує поняття розумного строку розгляду справи. Хоча, для прикладу та порівняння, розумний термін розгляду цивільної справи в суді першої інстанції, приміром, у США, в штаті Іллінойс, складає три роки. Американці вважають, що це нормально. Я мав нагоду разом з іншими суддями та правниками побувати в США у рамках програми обміну досвідом. Ми навчалися там десять днів, вивчали специфіку розгляду цивільних справ, спілкувалися з їхніми суддями. Так-от, суддя першої інстанції нам говорить, що в них суспільство не дивується щодо тривалості процесу. Воно керується девізом, що правосуддя не може бути швидким, бо має бути якісним. Суддя не повинен озиратися на строки, ухвалюючи рішення. До речі, ви запитували про тиск. Саме за часів Януковича дуже часто суддів притягували до дисциплінарної відповідальності за недотримання строків розгляду справи, формально визначених вітчизняним процесуальним законом. І повірте мені: цей строк (наприклад у цивільному процесі – 2,5 місяця), враховуючи специфіку розгляду справ та надзвичайно велике навантаження на суддю, далеко не завжди є таким, що відповідає існуючим реаліям.
– Право і закон – це тотожні поняття?
– Ще донедавна у всій державі чітко декларувалося, що закон, хоча й суворий, – це закон. І все повинно бути виключно «по-закону». Як на мене, таке сприйняття суті права і взагалі ототожнення права із законом – це дурня! Не завжди між законом і правом стоїть знак рівності. Це різні речі. Суд є інституцією, яка захищає і стверджує справедливість як вищу духовну цінність у суспільних відносинах, а Закон буває несправедливим, неякісним. На це також слід зважати. Як зазначив Конституційний Суд України у 2004 році в одному з своїх, як на мене, знакових рішень: «Верховенство права – це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об’єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи».
«Суддя має бути вільним від матеріальних спокус»
– Вам доводилося судити друзів чи знайомих?
– Ні. У нас є така річ як самовідвід. В обов’язковому порядку ми застосовуємо його, коли до нас потрапляє справа за участі знайомих чи близьких нам людей, аби не виникали сумніви щодо об’єктивності судді. Щоб ви знали, окрім декларації про майнове становище, судді заповнюють ще й декларацію доброчесності та родинних зв’язків, де вказують, що не брали участі у провадженнях, у яких сторонами чи зацікавленими особами були їхні знайомі чи родичі.
– Трішки про гроші. Я вважаю, що суддя має отримувати кілька десятків тисяч гривень, аби залишатися об’єктивним. А Ви як думаєте?
– В суддів не зарплата, а суддівська винагорода, котра, вважаю, повинна бути достойною. За новим законом про судоустрій і статус суддів, ті судді, котрі пройдуть кваліфікаційне оцінювання, отримуватимуть достойну винагороду. Зокрема законом передбачено, що з 2020 року суддя місцевого суду отримуватиме 30 прожиткових мінімумів плюс надбавки; суддя апеляційного суду – 50 прожиткових мінімумів плюс надбавки, а уже з цього, 2017 року, суддя Верховного суду – 75 прожиткових мінімумів плюс надбавки. Багато це чи мало? Моя особиста думка, що суддя повинен мати високий дохід. Назвати конкретну суму я не можу, але суддя має бути вільним від спокус, щоб залишатися моральним авторитетом не лише тут, у суді, а й поза ним. У спілкуванні люди повинні відчувати, що перед ними стоїть суддя: і за зовнішнім виглядом, і за манерою поведінки. Суддя має бути незалежним, але в той же час не ізольованим за рівнем доходу. Суддівська винагорода має бути достойною, але й не надмірною у порівнянні з доходом середньостатистичного громадянина. Водночас, щоб якимось чином розвінчати існуючі міфи про космічні доходи суддів, про що часто пишуть у ЗМІ, скажу, що зараз абсолютна більшість суддів місцевих судів отримує суддівську винагороду за «старим» законом про судоустрій і статус суддів – це 10 прожиткових мінімумів на працездатну особу, тобто близько 16000 гривень на руки.
– Вас хоч раз намагалися «купити»?
– Як говорив один відомий правник, доктор юридичних наук Олександр Костенко, причиною вітчизняної корупції є аномальний стан суспільства, за якого жити чесно – невигідно. Знаєте, наша людина є ментально такою, що хоче мати справедливого суддю, але разом з тим і кума, котрий домовиться і вирішить справу. Так, від спокус надзвичайно важко втриматися. Та суддя повинен мати внутрішню волю і цьому протистояти.
– Так, бо я абсолютно незалежний від тих, хто хотів би мене «купити». Дякую Богу, що я маю достойне житло, яке набув ще до того, як став суддею. Не залежу від місцевих органів влади, не ставав на квартирну чергу. До речі, багато моїх колег просять службове житло і таким чином автоматично стають залежними від чиновників. Також не звертався до органів місцевого самоврядування про виділення земельних ділянок, бо знаю, що коли візьму, то вже буду зобов’язаний. Мені й трохи простіше протистояти, бо не розглядаю кримінальних проваджень. Не знаю, як суддям-криміналістам із цим, бо працюю з цивільними справами.
– Щоби бути вільним від спокус, потрібно також відчувати себе у фізичній безпеці…
– В ідеалі, якщо суддя отримав провадження, йому повинні створити такі умови, щоб усунути будь-який вплив на нього, поки справу не буде розглянуто. Натомість… Ви заходили до приміщення суду? Там на вході стоїть рамка-металошукач, однак вона не працює. Суди, і це комплексна проблема, вже два з половиною роки не мають охорони. Той охоронець, який час від часу перебуває на вході до приміщення суду, – це виключно домовленості адміністрації суду з працівниками поліції про те, щоб тут була людина, котра забезпечуватиме громадський порядок. Не кажу вже про побут у суді. На перший погляд, у приміщенні стіни «венеціанкою» зроблені, меблі стоять. Та якщо ви заходите у загальний зал очікування на другому поверсі, де у спеку знаходиться маса людей, де немає елементарної вентиляції, повірте мені, там дуже важко перебувати. Це означає, що стереотипне мислення людей, які здійснюють ремонти та розробляють проектну документацію, направлене тільки на красиву картинку. Та чи дійсно вона відповідає потребам людей, яким навіть дихати важко в цій красивій картинці?
-– Значить, якщо я, до прикладу, захочу вам за щось помститися, зможу це легко зробити навіть на робочому місці?
– Так, на жаль. Думаю, не буде проблеми вільно зайти зі зброєю і вистрелити в суддю… Не думаю, що виникнуть труднощі навіть втекти звідси швидко. Це величезна проблема! Хоча, за законом, ми повинні мати свою воєнізовану охорону. Та її не існує, бо ніхто не виділяє на це коштів. Рівень захищеності ви бачите самі. Я ж вважаю це просто неприйнятним!
– Якщо немає безпеки у приміщенні суду, то що тоді чекає поза ним?
– Поза залою суду жоден суддя не захищений. Там може бути різне. Особисто щодо мене таких інцидентів, на щастя, не було. Але за інших сказати не можу.
– Знаю, що у Тернопільському міськрайонному суді значний недобір кадрів. Вірно?
– Так. Не скажу точно, але за штатом у нас має бути 28 суддів. Фактично ж тих, хто здійснює правосуддя, по-моєму 13. Дуже багато суддів, котрі мають вислугу років, пішли у відставку, бо напевне уже втомилися від постійного навантаження на роботі, втомилися від часто несправедливого огульного звинувачення суддів в усіх існуючих гріхах, а можливо, не мали бажання проходити запроваджене законом обов’язкове кваліфікаційне оцінювання. Вони отримали свої гроші та соціальні виплати. Достеменно не пам’ятаю процедури, але щоби призначити нових суддів, потрібно пройти достатньо бюрократизовану систему. Скласти кваліфікаційні іспити. Пройти стажування, яке триває понад рік… На все це йде мінімум півтора року. Крім того, в судовій системі ще й хронічне недофінансування: як було колись, так і є зараз. Ось ви бачите в моєму кабінеті монітор, комп’ютер, телефон – це все за мої кошти було куплене. Давно, як тільки прийшов на роботу. У нас проблема – елементарний маркер купити чи папір, не кажучи вже про хронічну нестачу поштових марок на виклики до суду.
– При такому недоборі суддів у вас, мабуть, справи йдуть як на конвеєрі?
– Щоб не бути голослівним (дістає блокнот, – авт.), ось дивіться: я починаю судити о дев’ятій годині ранку. Вчора вийшов з роботи о 19:20. Треба віддати належне, що в нас хороший колектив апарату суддів. Я маю двох помічників. Щоправда, згідно із законом, на суддю передбачено лише одного. Та позаяк інші судді не мають повноважень, ми, судді з повноваженнями, написали подання на тимчасове закріплення їхніх помічників за собою. Помічники мені допомагають виконувати поточну роботу.
«Цей осад залишається потім з тобою надовго»
– Так, але ж справи читати і вивчати змушені саме Ви?
– В ідеалі суддя не має вникати в суть справи до того моменту, як він не почав її розгляд. Не секрет, що судді працюють у суботу й неділю. Приміром, я практикую кожні вихідні прийти на роботу і 3-4 години попрацювати. Інакше фізично не встигну. От у мене зараз є два провадження. Після нашої розмови приїду додому і сяду з ними на кілька годин.
– Що скажете про колектив Тернопільського міськрайонного суду? За колег не буває соромно?
– Колектив у нас достойний. Ми молодці, бо вдається тягнути ту роботу, яка існує у цих, не побоюся сказати, каторжних умовах праці. По 25-30 проваджень на день розглянути, далі витримати все те, що ляже тобі на плечі. Слід вислухати одну сторону, іншу. Знову ж таки – ми без охорони. Думаю, за таких умов наш суд працює на належному рівні.
– Які справи особисто Вам розглядати найважче?
– Ті, котрі пов’язані з правами дитини. Знаєте, легше стягнути 30 млн. грн. заборгованості і передати якомусь банку, але відбирати дитину, стосовно якої є насилля в сім’ї… Формально – так, ти бачиш, що потрібно це зробити, бо і тато, і мама, приміром, зловживають алкоголем, але ж дитина все одно тягнеться до них. Це дуже важко. Або вирішення питання поміщення особи на примусове лікування до психіатричного закладу. Надзвичайно важливо ухвалити виважене рішення, щоб здорова особа часом не потрапила в умови психіатричного стаціонару.
– Суддею бути цікаво?
– Для мене робота цікава. Тим паче, що я маю свободу ухвалення рішень. Так, якоюсь мірою робота передбачає рутину, однак справи ж усі різні. Люди різні. Ти повинен пропустити все через себе, перш ніж виносити рішення. Суддя – це стан душі, робота, це те, чим ти живеш, це нести справедливість людям, це судити, керуючись принципом верховенства права.
– Бувало, що шкодували про ухвалене рішення?
– Бувають такі моменти, що навіть вночі спати важко, коли переосмислюєш справу. Потім думаєш: «Як я міг так присудити?» Особливо, коли йдеться про оціночні поняття. Часто в суді розглядають справи, що стосуються, приміром, розірвання шлюбу, коли сторони не заперечують позов. З ними простіше. Одружилися, прожили три роки, мають дитину. Вислухав, надаєш строк на примирення, можливо додатковий. Та часто розглядаючи нетипові справи з масою оціночних понять, це дійсно набагато важче. Рішення ухвалив, проголосив, а потім це дуже мучить. І змінити не можеш. Цей осад залишається потім з тобою надовго.
Тетяна Колеснік
Якщо цей матеріал вас зацікавив, будемо вдячні, коли поділитесь ним в соціальних мережах або прокоментуєте.
