Остарбайтерам було по 12−16 років

Повідомляє Ровесник 17.02.2017 12:33


Фото з мережі Інтернет

75 років тому українців почали вивозити на примусові роботи до Третього Рейху. Багатьом із остарбайтерів було по 12−16 років.

 

Мнулого року мені до рук потрапила книга австрійської письменниці й історика доктора Маргарете Руфф і доктора Вернера Бундшу «Малолітні в’язні фашизму. Життєві історії українських і польських примусових робітників і робітниць», яка справила на мене сильне враження. У книзі описані історії дітей-остарбайтерів, кожна з яких зачіпає за живе. Захотілося більше довідатися про авторку та історію написання цієї книги. Допомогла мені у цьому перекладач “Малолітніх в’язнів фашизму”, журналіст Вікторія Романчук.

 

«Після прибуття додому нас питали, чи з власної волі поїхали до Німеччини. Всі документи, які привезла зі собою, у мене відібрали, тож вирішила звернутися до відповідного органу влади й виготовити собі нові, щоб вчитися у школі. Коли жінка, що працювала там (вона була партійна), це почула, закричала до мене: “Ти працювала на німців, а зараз хочеш вчитися?! Не буде цього!” Я розплакалась і сказала: “В Австрії нас не вважали за людей. Тут продовжується те саме”. Мене часто ображали через моє минуле. Отримувала лише найважчу роботу – вантажила вагони, доїла корів у колгоспі. Страждання й бідність нестерпно допікали. Хотіла навіть повіситися». Це – фрагмент свідчень Надії Берікової з Городища, яку у травні 1942 року у віці 16 років вивезли на примусові роботи до Австрії. Таких історій у книжці – десятки.

 

20 років тому австрійка, історик, письменник і журналіст, доктор Маргарете Руфф почала досліджувати тему остарбайтерів, які були вивезені з України і Польщі у Форальберг – регіон Австрійської Республіки. На примусових роботах там перебувало 15 тис. осіб. Нещасні працювали як раби – за миску рідкого супу з брукви, шматок хліба, твердого, як бетон, і воду без цукру та заварки. Серед них було багато дітей. Деяким – по 12−13 років.

 

Власники австрійських компаній навідріз відмовлялися надати дослідниці доступ до своїх архівів, аби не платити грошову компенсацію постраждалим. Однак письменниці вдалося пробити цю стіну. У певний момент до роботи над книгою долучився історик, доктор Вернер Бундшу.  Розшукавши колишніх остарбайтерів, автори виклали життєві історії українських і польських примусових робітників у своїй книзі “Малолітні в’язні фашизму”.

 

Остарбайтерами гітлерівці називали робочу силу зі Східної Європи, з окупованої частини СРСР, а насамперед – з України.

 

Поляків примушували носити на одязі нашивку з літерою “Р” (“П” – поляк), а робітників зі Сходу – нашивку з написом “OST”. “Соромилися цього принизливого клейма і ховали, коли це було можливо. Самі ж називали цей знак: “Увага, совєтська тварина”, – згадують колишні остарбайтери.

 

 Це фото з рекламного проспекту націонал-соціалістів. Гітлерівці переконували своїх співвітчизників: каторжани за кусень хліба працюють з усмішкою на вустах.

 

Це фото з рекламного проспекту націонал-соціалістів. Гітлерівці переконували своїх співвітчизників: каторжани за кусень хліба працюють з усмішкою на вустах.

 

У розпал війни робочих рук у Третьому Рейху катастрофічно бракувало, тож вивозили всіх підряд – від малого до старого. Забирали від батьків навіть єдину дитину. Часто – назавжди.

 

“У поїзді їхали по 2−4 тижні. Умови були жахливі. Найчастіше робочу силу перевозили у вагонах, призначених для вантажів чи тварин. “Іноді зупинялися серед поля. Давали трохи часу, щоб справити природні потреби. Хто не встигав, того немилосердно били”, – ділиться спогадами одна з остарбайтерок. «Майже не годували. Часом вкидали у вагон буханку зачерствілого хліба. Перебивалися тим, що приготували батьки на дорогу».

 

Помитися невільники могли лише раз, і то під холодною водою. Робилося це не для комфорту в’язнів, а для того, щоб їх зневошити – у вагонах царювала повна антисанітарія. “Голі мали пройтися через двір до бараків. Тут нас оглянули лікарі щодо наявності венеричних хвороб. Відбувалося все це в наказовій, брутальній формі: “На нари й розставити ноги!” Можна собі лише уявити, як нам було соромно!” – згадує Анна Гошер зі села Гули.

 

Юні остарбайтери працювали на текстильних фабриках, на оборонних і гірничовидобувних підприємствах. Виконували роботу, призначену міцним чоловікам. Найтяжче було хлопчакам, що працювали високо в горах. Зима, лютий мороз, а в них немає верхнього одягу і взуття не пристосоване для такої праці. Один необережний крок – і летиш в урвище.

 

Працювали остарбайтери з ранку до вечора. Обідня перерва тривала лише півгодини. Їжі катастрофічно бракувало. Діти непритомніли з голоду. Дивовижно, але багато із них пережили це страшне випробування – дожили до 80−90, а дехто – й до 100 років.

 

Траплялися випадки непослуху, саботажу – виснажені голодом і тяжкою працею полонені вимагали, аби їм давали більше харчів. Як тільки про це дізнавалося гестапо, ініціаторів бунтів арештовували. Їх сильно били – не дивилися, хлопець це чи дівчина. У карцері тримали п’ять днів. Давали тільки воду. Це був приклад для інших: пручатиметеся – покарають.

 

Були випадки, коли дітей страчували. Повісити чи застрелити могли за найменшу провину.

 

Найлегше велося тим, котрі працювали у сільському господарстві. Тут була можливість з’їсти кілька картоплин чи випити склянку молока. Недозволена розкіш для тих, хто гарував на фабриках!

 

Не всі австрійці погано ставилися до робітників зі Сходу. Були такі, що добре годували, дозволяли обідати з ними за одним столом, хоча за таке “панібратство” влада строго карала. Деякі після закінчення війни сприяли тому, щоб остарбайтери залишилися в Австрії. Тих, які поїхали, розшукували протягом багатьох років, а знайшовши, надавали фінансову підтримку.

 

Після війни не всі остарбайтери поспішали додому. Боялися, що коли повернуться, їх відправлять у Сибір – Сталін називав остарбайтерів “зрадниками Батьківщини”.

 

В Австрії та Німеччині остарбайтерів називали “Untermensch” (“недолюдьми”) і навіть після закінчення війни не ставилися як до рівних. Вивезені українці та поляки не могли добре опанувати німецьку мову, через те їм важко було асимілюватися.

 

У багатьох остарбайтерів туга за рідним домом виявилася сильнішою за страх. Однак, повернувшись додому, вони зіштовхувалися з повним неприйняттям совєтського суспільства. Не могли здобути освіту, працювали переважно у колгоспах, де виконували найчорнішу роботу. Куди б не подавали документи, обов’язково мусили вказувати, що були вивезені на примусові роботи.

 

І ті, що повернулися до своїх рідних домівок, на Батьківщину, і ті, що залишилися жити в Австрії та Німеччині, – все своє життя почувалися чужинцями…

Наталія Дружбляк

Якщо цей матеріал вас зацікавив, будемо вдячні, коли поділитесь ним в соціальних мережах або прокоментуєте.

Loading...